Георгій Почепцов/
Зростає освітній розрив між бідними й багатими. У бідних батьків недостатньо ані грошей, ані часу, тож їхні діти будуть запрограмованими на бідність.
Прискорені зміни, в центрі яких опинилося людство, дозволяють нам бачити їх на власні очі. Раніше зміни відбувалися між поколіннями, й тому не були такими помітними. Сьогодні зміни відбуваються протягом життя одного покоління. Якщо міняється світ, то автоматично, хоча і з запізненням, повинна адаптуватися до цих змін і модель світу, записана в наших головах. Стара модель світу підказуватиме нам хибні правила, що призводитиме до помилок у поведінці. Якщо за старими правилами, наприклад, до 1917 р. належність до дворянства була позитивом, то після 1917 р. вона стала негативом, який вів до нещасливого кінця. Інший приклад: у нас повністю змінилися моделі успіху до 1991 р. й після.
Такі переходи полегшуються, коли проходять через шокову терапію. Це робив гітлерівський концтабір, і це ж робила перебудова: вони скасували старі кар’єрні переходи, створюючи нові види соціальних ліфтів. Соціосистема весь час адаптується до змін.
Хаос, у першу чергу, є виявом помилкової моделі світу, яка породжує неадекватні типи поведінки. Ці типи раніше були вдалими (наприклад, до канцтабору чи до перебудови), а потім стали вести людину не вгору, а вниз.
Довгосторокову модель світу пропонує освіта. Саме через неї проходить юнацтво, отримуючи новий список ворогів і друзів держави. Те саме робить масова культура, яка виховує тих, хто вже пройшов школу і став дорослим чи просто погано там вчиться. Освіта є генератором політичних смислів, які виявляються вписаними в знання. Для України яскравим прикладом стало переписування шкільних підручників історії при приході до влади нових президентів (і Віктора Ющенка, і Віктора Януковича).
К. Робінсон (див. його біо, його персональний сайт – sirkenrobinson.com/skr, він навіть здобув звання лицаря, тому до нього звертаються «сер») виступив із фундаментальною критикою сучасної парадигми освіти, вважаючи її рудиментом індустріальної епохи. Відповідно зростає освітній розрив між бідними й багатими. Це відбувається тому, що багаті батьки інвестують значно більше в освіту своїх дітей. У бідних батьків, а сьогодні це частіше сім’ї з одним дорослим, не має достатньо ані грошей, ані часу на ці цілі. Тож їхні діти будуть запрограмованими на бідність.
Робінсон бачить у системі освіти дві складові. Це економічна складова і створення культурної ідентичності. Індустріальний характер наших шкіл він вбачає в тому, що вони організовані як фабричні лінії. Маємо дзвоник, спеціалізацію за предметами, діти об’єднуються за віком.
Робінсон підкреслює низку недоліків сучасної системи освіти:
- дітей не вчать різноманітності – можливості різних відповідей на питання,
- люди найкраще вчаться у групі, що суперечить намаганню атомізувати їх і оцінювати окремо,
- все це свідчить про культуру наших інституцій, звички інституцій та середовище, в якому вони функціонують.
К. Шіркі, відомий теоретик інтернету й інформаційного суспільства (див. про нього тут і тут, його сайт – www.shirky.com), в одній зі своїх статей акцентує увагу на тому, що перехід від аграрного до індустріального суспільства супроводжувався збільшенням споживання джину. Бо люди не мали інших засобів, щоб компенсувати ту напругу, яку на них поклало нове суспільство. До речі, джин у цьому випадку підпадає під поняття критичної технології.
Нині в ролі такої критичної технології для зняття нової напруги виступає телебачення. Саме напруга в житті створює потяг людей до спрощених моделей світу, які активно продукує телебачення у вигляді численних серіалів. Новини теж допомагають у створенні моделі світу, де є прості відповіді на будь-які питання.
І так було до того часу, поки люди не зрозуміли: є не лише криза, перед ними є нові можливості. Саме тоді виникають нові інституції суспільства нового типу. Це публічні бібліотеки й музеї, це освіта для дітей, це обрання лідерів. Сьогодні на цю роль претендують телебачення, ситкоми. Тільки у США люди витрачають на це щорічно дві сотні мільярдів годин.
Але люди хочуть не лише дивитися, вони хочуть самі створювати контент і ділитися ним. Традиційні американські медіа принципово не хочуть збільшення можливостей громадян створювати, копіювати, зберігати, дітися власним медіапродуктом. Це відбувається завжди, коли технологія збільшує свободу споживача над медіа.
Шіркі підкреслює, що у США ніколи не було масового ринку для якісної журналістики. Масовий ринок був лише для друкованої реклами, що поєднувався з розважальністю, думками та інформацією. І це можна зрозуміти, поглянувши на тенденції розвитку журналістики в Україні. Реально якісна журналістика є досить маргінальним трендом. Ринок має запит на гламур чи прості рецепти виживання в цьому складному світі, куди раптово потрапив громадянин України.
Інституції зменшують той вибір, який мають їхні члени, бо це дає можливість концентруватися на інших варіантах, як вважається в одній відомій теорії фірми. Те саме відбувається з медіа. Редактори обирають картинку на обкладинку часопису, але не роблять вибору, чи не перейти до продажу морозива. Відповідно інституції зменшують вибір, який треба робити громадянам. Новини – це те, що з’явилося в газеті чи на телебаченні. Рекламники знають, як дістатися покупця, політики – виборця.
Інтернет породив ще одну площину чи вимір дійсності – велику кількість інформації, яку наразі важко охопити доступними нині методами аналізу. Це гори інформації, якими слід навчитися користуватися. Давоський форум-2012 прирівняв цю велику інформаційну складову до золота чи грошей (див. також тут). Цей текст починається з прикладу дослідження, в якому група вчених із Сан-Франциско за моделями зв’язку між мобільними телефонами дають прогноз розповсюдження хвороби у світі. Інформація про мобільний зв’язок прив’язана до конкретних людей. З іншого боку, це може бути єдиною формою інтерактивної технології для людини з незначними статками. Ця інформація в результаті дає картинку поведінки індивідуальних споживачів, що краще, ніж розглядати населення в цілому.
Американські військові застосовують для аналізу ситуації в Афганістані іншу модель роботи з великим масивом інформації. Вона має назву Nexus 7 (див. тут, тут і тут). Тут їх у першу чергу цікавить поведінка місцевого населення. І такі прогнози робляться на базі обробки великих обсягів різноманітної інформації.
Д. Кілкуллен, відомий спеціаліст із боротьби з повстанцями, каже: «Люди залишають після себе електронні сліди. Якщо об’єднати ці сліди потрібним чином, то можна побачити, де є падіння доходів, де люди відчувають страх, де вмирають діти. З технологією приходить прозорість. З технологією приходить здатність бачити, де інструментарій працює, а де – ні».
Мережевий інструментарій, із яким американці перемогли в останніх війнах, виявився недієздатним у ситуації миру. Тут головними стають соціальні мережі, а не електронні. Спеціаліст із психологічної війни каже: «Я знаходжу необхідних людей, на яких впливаю, а вони впливають на всіх інших». Це, зокрема, пов’язано з тим, що арабська культура базується на усній традиції, тому найголовнішою зброєю стає розмова.
Інтернет надав також нові методи боротьби з витоками інформації. Як кажуть спеціалісти в цій сфері: «Нам не треба питати, з ким ви розмовляли. Ми знаємо це». Сьогодні об’єктом вивчення стає все: і мобільні телефони, і кредитні картки, ‘ авіаквитки... Все це джерела, які слід вивчати.
Ще одним джерелом особистої інформації став Facebook. Студент М. Шремс із Віденського університету спромігся після 22-го звертання до компанії отримати компакт-диск з інформацією про себе. Це було 1200 сторінок! Там були навіть чати і фотографії, які користувач вилучив. Вони теж були в цій базі з позначкою «вилучено». Тепер він створив у боротьбі з Facebook сайт «Європа проти Фейсбуку». Там можна побачити, як Європейська Комісія і європейські країни захищаються від такої політики Facebook.
Facebook у черговий раз потрапив під обстріл через його активне використання спецслужбами (див. тут, тут і тут). Нова модель вторгнення в чужі бази даних здобула назву «людина всередині» (MITM – «man in the middle»). Мається на увазі, що люди обмінюються своїми персональними даними в соціальних медіа не безпосередньо, як їм здається, а через невідомих, які перебувають між ними.
Нова економіка виникає тоді, коли виникають нові шляхи реалізації товарів і послуг. К. Андерсон присвятив цілу книгу проблемам того, як побудувати економіку на принципах безкоштовності деяких товарів і послуг, що сьогодні стало новим трендом (Anderson C. Free. The future of a radical price. - New York, 2009). Поштовх для цього дав інтернет, який створив прецедент нового типу економіки.
Спеціалісти перераховують причини зміщення у безкоштовну економіку (Anderson C. Free. The future of a radical price.- New York, 2009, – р. 140 – 142):
- поставка і потреба: поставка контенту значно зросла, потреба – ні, бо людина має ті ж два вуха чи двоє очей,
- зникнення фізичної форми: фізичні матеріали коштують більше за біти інформації,
- легкість доступу: зміщення в контент, який підтриманий рекламою,
- комп’ютерна індустрія хоче, щоб контент був вільним: Apple, наприклад, не продає музики,
- безкоштовне породження інформації: звідси нехтування копірайтом.
Все це одночасно характеристики нової діґітальної економіки.
Сергій Брін із Google каже цікаву річ стосовно того, що сьогодні інтернет намагаються зробити більш закритим. В інтерв'ю Guardian він підкреслює, що вони з Пейджем не змогли би створити Google, якби в інтернеті того часу домінував Facebook: «Ви повинні грати за їхніми правилами, які по-справжньому обмежують. Той тип середовища, яке розвинув Google, причини, за якими ми могли створити пошукову машину, це відкритість мережі. Коли з'являється дуже багато правил, це буде придушувати інновацію».
До речі, Дж. Аркілла ще більше десяти років писав на тему відкритості, що охороняється (див. тут, а також – Arquilla J., Ronfeldt D. The emergence of noopolitik. Toward an American information strategy. – Santa Monica, 1999). Він вважав, що відкритість дозволила США розвалити СРСР, але тепер настала інша ера – захищеної відкритості.
Нові можливості комп’ютерної ери не просто допомагають людині, а створюють прецедент її повної заміни. Йдеться про нові автоматичні методи роботи з великими масивами інформації, що сьогодні стали проблемою, яка все ж таки піддається вирішенню. Одна з таких фірм «Наративна наука» (Narrative Science) активно завойовує американський ринок (сайт – www.narrativescience.com). Вона працює під гаслом: «Ми трансформуємо інформацію в історії й інсайт». На замовлення фірм вони переробляють великі масиви інформації за їхніми інтересами.
Цей новий підхід активно обговорюється пресою. І основні реакції можна зрозуміти за назвами цих статей. Наприклад, Wired запитує: «Чи може алгоритм написати кращу новину, аніж журналіст?» (Arquilla J., Ronfeldt D. Looking ahead: preparing for information-age conflict // In Athena's camp. Preparing for conflict in the information age. Ed. by J. Arquilla, D. Ronfeldt. – Santa Monica, 1997). Slate виголошує: «Робот вкрав мою Пулітцерівську премію!», Guardian перепитує «Робот-журналіст: чи є це загибеллю новинної індустрії?». Є також експерименти з генерування статей на політичні теми. Тобто перед нами ефективна технологія, здатна обробляти саме великі масиви інформації. І людина для цього не потрібна.
Розвиток нового типу застосування комп'ютерних ігор призвів не лише до появи того, що має назву «військово-розважального комплексу» через багато років після фрази Ейзенхауера про військово-промисловий комплекс, а й до нових сюжетів і нового контенту (див. тут і тут). Сьогодні ми маємо в результаті як комп’ютеризовані навчальні матеріали, так і революцію у сфері розважальності, чого людство не мало в минулому. І вчитися, і розважатися можна тепер по-новому.
Навіть традиційні професії починають трансформуватися під тиском змін. Наприклад, Н. Тімакова, що була прес-секретарем президента Медведєва, а тепер стала прес-секретарем прем’єра Медведєва, бачить такі зміни в своїй професії: «За останні роки функції прес-секретарів, що представляють владні структури, серйозно еволюціонювали. Тепер завдання прес-секретаря не коментувати і модерувати ЗМІ, а правильно інтерпретувати складні події. Прес-секретар повинен запропонувати своєму керівнику найбільш адекватний вихід з кризової ситуації чи, якщо це позитивна історія, максимально скористатися її плодами. В сучасному швидкому світі ньюзмейкери вже не потребують "інформаційних милиць", якими по суті були прес-секретарі». (За Тімаковою тягнеться також і шлейф «автора снігової революції» з Кремля: див. тут, тут, тут, тут і тут.)
Ми багато говоримо про деінтелектуалізацію сучасного світу, концентруючись більше на масовій людині. Але ті ж процеси оглядачі підмітили в змінах серед російських міністрів. Це стали називати появою «тіней тіней». Бо спочатку були справжні управлінці, потім – їхні тіні, а нині прийшла черга й тіней тіней. І отже, ще один новий тренд реалізував себе.
Світ справді потрапив у нову ситуацію постійного прискорення, коли все змінюється, а завтра буде дуже несхожим на сьогодні. Для освіти головним стають не конкретні знання, як це було завжди, а адаптаційні можливості людини, оскільки знання дуже швидко змінюються. Відповідно й Україна повинна ввести й у власну освіту, й у власну культуру такі варіанти контенту, які розвиватимуть саме адаптаційні здібності людини.
В 70-е годы ХХ столетия серия «ролевых репортажей» Герхарда Кромшредера – журналиста еженедельников «Пардон» и «Штерн» – не только изменила социально-политическое измерение ФРГ, но и установила универсальный стандарт профессиональной журналистики, которому не мешало бы следовать современным сотрудникам СМИ.
ОтветитьУдалитьЦена информации определяется степенью ее недоступности. Цена журналиста – упорством, с которым он ее добывает. Ее эффективность измеряется выводами, которые общество способно из нее извлечь. Посему журналистика фактов и расследований немыслима без журналистики взглядов и мыслей. Эти два нередко противоборствующие лагеря – еще и две стороны одной медали.
Нет сомнения, что основным ресурсом ХХI столетия является информация. Быстро сменяющиеся события и факты обречены: неизбежно вызывают у потребителя чувство пресыщения, нуждаясь в фильтре и анализе. В свою очередь, аналитика не имеет веса без живой эксклюзивной информации – в кабинетах рождаются прекрасные теории, но подлинная жизнь существует на улицах. В чем же истинная задача современного журналиста? Очевидно, в том, чтобы всегда искать то, что скрыто, и сообщать правду, какой бы она ни была.
В журналистике расследований содержится нестареющая привлекательность любопытства и риска. И это залог того, что она никогда не исчезнет. В истории двадцатого столетия метод скрытого расследования наиболее ярко представлен именами Дж.Винтера, Эгона Эрвина Киша, Гюнтера Вальрафа, Хантера Томпсона. Ныне живущим классиком этого направления является немецкий репортер и публицист Герхард Кромшредер, который в 60–70-е активно работал в жанре rollenreportagen – «ролевого репортажа».
Суть этого метода и жанра заключалась в том, чтобы сменить профессию и социальную роль, перевоплотиться в другую личность (с помощью грима, костюма, актерского мастерства), создать новую биографию, внедриться в среду, добыть в ней скрытую от официальных каналов информацию, проиллюстрировать ее непосредственными впечатлениями.
Основателем, идеологом и практиком «ролевого репортажа» в шестидесятые годы двадцатого столетия стал немецкий литературно-политический и сатирический журнал «Пардон», репортеры которого становились бездомными, монахами, представителями консалтинговых компаний и даже журналистами желтой прессы. Это была яркая, дерзкая, агрессивная и в тоже время глубокая журналистика. Ее носители стремились, по словам Кромшредера, «вылечить мир от страданий». Как оказалось, мир болен безнадежно, но все же им удалось повлиять на общественно-политическую жизнь ФРГ.
У истоков журнала «Пардон» стояли писатели, которые в колыбели свободомыслия и литературного вкуса вырастили оригинальных репортеров. При всей видимой полярности литературы и репортерской практики, глубинная суть их – подобна. Горький в «Климе Самгине» воспроизвел Россию в канун революции психологически точнее, чем его современники журналисты. Дело Дрейфуса куда драматичнее изложено в «Поисках утраченного времени» Пруста, нежели в прессе его эпохи. Сколько бы пространные дебаты не велись о несхожести журналистики и литературы, обе они имеют один и тот же объект исследования – жизнь. И обе претендуют на качество только тогда, когда транслируют жизнь подлинно. Посему, дабы стать хорошим репортером, нужно быть немножко писателем. Но писателем с документальным глазомером, репортерской наблюдательностью и публицистической взволнованностью.
ОтветитьУдалитьГерхард Кромшредер работал в «Пардон» редактором, и как репортер здесь мало реализовался, но полностью ассимилировал в себе идеи, принципы, дух этого издания. Перейдя в 1979-м году в еженедельник «Штерн», он за два года создал серию чрезвычайно смелых расследований, которые в 1982-м году были опубликованы отдельной книгой, а в 1984-м вышли на русском языке в издательстве «Прогресс».
Репортерский опыт Кромшредера уникален и стоит особняком в практике немецкой и мировой расследовательной журналистики. Он перевоплощался в турка, когда работал над репортажем «Как я был турком», внедрялся в среду ку-клукс-клана, собирая сведения для материала «Ку-клукс-клан в Западной Германии». Он изображал ревностного католика, разоблачая политические махинации католической церкви в репортаже «Исповеди», и обличая религиозный фанатизм в работе «Экзорцист». Он был вором в магазине, проводя расследование о превышении полномочий охранником для репортажа «Воришка в универмаге».
Но стремился он не к эффектности актерских ролей, а к раскрытию недоступной информации. Он прибегал к тайному расследованию только в том случае, когда официальные источники предоставляли откровенно неправдивую или искаженную информацию, и добытые им сведения были уникальны. Его расследования имели конкретные общественно-политические и правовые последствия. В процессе работы Кромшредер стремился вскрыть психологию социально-политических проблем, не щадя в своих открытиях ни власть, ни общество.
Сегодня его частенько спрашивают, не делал ли он все это славы ради. Разумеется, он отвечает – нет! Однако, задавая подобный вопрос, разве можно ожидать другого ответа? В его практике были остросоциальные и политические репортажи, но он проводил также менее значимые, но броские и эффектные расследования. Некоторое время, к примеру, он жил среди рокеров. И текст репортажа «Рокеры» из Ландсхута» свидетельствует о том, что он был увлечен как мальчишка, таская рокерскую куртку и разъезжая на байке. Впрочем, овладевший им азарт не был растрачен впустую – именно он-то и помог разобраться, почему взрослые мужчины играют в подобные игры.
ОтветитьУдалитьНачинал Кромшредер свою деятельность с темы, которая волновала его с юности. Еще работая рядовым журналистом в Эмсланде, он изучал нацистское прошлое региона. К репортажу о неонацистах «Новые жрецы гитлеризма» он готовился достаточно долго, поскольку внешнего перевоплощения здесь было недостаточно, необходимо было изучить иерархию и организацию неонацистских групп, составить и обжить вымышленную биографию, найти возможность примкнуть к одной из них и т.п. Эта длительная подготовка стоила того: внедрившись в среду, ему удалось выйти на тех, кто стоял за спинами инфантильных подростков, играющих в «светлых арийцев». Ими оказались достаточно респектабельные господа из интеллектуальных элит ФРГ, бывшие солдаты дивизии «Мертвая голова», охраняющей концентрационные лагеря и, разумеется, политики – последнее или, скорее, первое звено в этой длинной цепи. Репортаж имел большой общественный резонанс, следствием которого стало существенное сокращение (и уход в глубокое подполье) молодежных неонацистских организаций.
Отличительная черта репортажей Кромшредера – это методичность. Он не увлекался актерской составляющей ролевого репортера. Разумеется, процесс слияния жизни – призвания – профессии – мужского азарта приносил ему огромное удовлетворение. Однако при этом он не упускал из виду свою миссию – добиться конкретного результата. В одном случае это были дальнейшие расследования и судебные процессы («Воришка в универмаге»), в другом – общественный резонанс вокруг нравственного вопроса («Исповеди», «Экзорцист», «Как я был турком»), в третьем – смена политической конъюнктуры («Новые жрецы гитлеризма»).
В своих текстах Герхард Кромшредер не выказывал чувств, не предлагал готовых мыслей и не давал нравственных уроков. Венский репортер Дж.Винтер, которого он часто цитирует сегодня, говорил так: «Пиши то, что знаешь, что сам пережил, отчего пострадал». Собственно, именно это он и делал. И потому его репортажи, содержащие правдивые оттиски исторической жизни, интересны по сей день.
Противники ролевого репортерства сомневаются в целесообразности перевоплощения, полагая, что любую проблему можно разработать, не затрачивая слишком много усилий на эксперименты, прибегнув к традиционным методам сбора информации. Формально это верно, но будет ли эта информация правдивой и подлинной? Ведь к истине нас ведет наблюдение и непосредственные впечатления.
ОтветитьУдалитьВпрочем, сомнения эти небеспочвенны. Сегодня в Украине некоторые репортеры тоже работают в журналистике расследований, прибегая порой к подобию ролевого репортажа. Бесспорно, их небезопасная деятельность заслуживает всяческого уважения. Однако результат их расследований нередко напрашивается на непочтительную аналогию. Вымышленный сыщик Эркюль Пуаро – детище Агаты Кристи – говорил, что можно ползать на брюхе, нюхать след и кричать «гав-гав», чтобы раскрыть тайну, но порой куда важнее воспользоваться «серым веществом».
И, хоть сказано было не для журналистов, совет им в самую пору. «Серым веществом» стоит пользоваться хотя бы для того, дабы выяснить: что эта информация меняет? Сведения о скрытых доходах, недвижимости, счетах политиков ничего не значат, пока общество не способно отреагировать на них конкретным политическим решением, например, голосованием на выборах. А пока общество не созрело, все информационные усилия должны быть брошены на формирование его политического сознания и гражданской ответственности. И только тогда его можно снабжать фактами, дискредитирующими реальность. В противном случае риск журналистских расследований не оправдывает себя. И любой дерзкий репортаж со вскрытой информацией – красивый журналистский самопиар, игра в Джеймса Бонда с перестрелкой и прекрасными женщинами в кадре. Эффектно, но не эффективно.
Среди журналистов-современников Кромшредера было достаточно много репортеров, которые с готовностью перевоплощались, будучи чуточку артистами. Среди украинских журналистов, напротив, очевиден избыток актеров и шоу-менов, выдающих себя за репортеров. Однако к призванию должны быть более веские основания, нежели внешний фетиш профессии. «Существуя в мире на его условиях, – говорит Герхард Кромшредер, – журналист обязан совладать с его отчаянием». Пусть это будет отправной точкой для тех, кто еще не понял, в чем истинная суть журналистики.